Підводні авіаносці Японії

Концепція літака, який запускається з підводної лодки, народжується так само, як і морська авіація. Ще 6 січня 1915 року модернізований гідроплан «Фрідріхсгафен» був спущений з палуби німецької підводної лодки U-12. Восени 1917 року в тій же Німеччині був випробуваний «Бранденбург», який вже був придатний для зберігання безпосередньо на борту дизельної підводної лодки.

Між закінченням першої світової війни і початком другої, практично всі провідні морські держави серйозно розглядали можливість запуску літаків з підводних човнів. Проте ця концепція суттєво змінилася лише в Японії. У цій серії навіть була назва «Сен Токі». Засоби розвідки перетворили літаки з допоміжного настільки важливий засіб для підводних човнів, що вони стали головною зброєю. Поява такого літака для підводної лодки, як «Сейран», фактично визначилася як елемент стратегічної зброї, включаючи в себе бомбардувальник і підводний авіаносець. Літак був призначений для бомбардування об'єктів, яких не міг досягти жоден звичайний бомбардувальник. Головний акцент робився на абсолютному несподіванку.

Ідея підводного авіаносця виникла в умах імперського морського штабу Японії кілька місяців після початку війни в Тихому океані. Передбачалося будувати підводні човни, які перевершували все те, що було створено раніше — спеціально призначені для перевезення і запуску ударних літаків. Флотилія таких підводних авіаносців повинна була перетнути Тихий океан, безпосередньо перед обраною метою запустити свої літаки, а потім зануритися. Після атаки літаки мали вирушити на зустріч підводним авіаносцям, а потім, в залежності від погодних умов, обиралось засіб рятування екіпажів. Після цього флотилія знову занурювалася під воду. Для досягнення більш психологічного ефекту, який ставився вище за фізичні пошкодження, спосіб доставки літаків до цілі не повинен був розкриватися.

Після цього підводні човни мали або вирушити назустріч суднам постачання для отримання нових літаків, бомб і пального, або діяти зазвичай, використовуючи торпедну зброю. Програма, зрозуміло, розвивалася в умовах високої секретності, і не дивно, що союзники вперше дізналися про неї лише після капітуляції Японії. На початку 1942 року вище командування Японії видало замовлення суднобудівникам на найбільші підводні човни, які будували будь-де до початку ядерної епохи в суднобудуванні. Планувалося побудувати 18 підводних авіаносців. Під час проєктування водотоннажність такого підводного човна зросла з 4 125 до 4 738 тонн, кількість літаків на борту з трьох до чотирьох. Тепер діло стосувалося самого літака. Питання про нього штаб флоту обговорював з конструктором «Айчі», який з 20-х років будував літаки виключно для флоту. Флот вважав, що успіх цієї ідеї повністю залежить від високих характеристик літака. Літак повинен був поєднувати високу швидкість для уникнення перехоплення з великою дальністю польоту 1500 км. Проте, оскільки літак передбачався фактично для одноразового використання, тип шасі навіть не обговорювався. Діаметр ангара підводного авіаносця встановлювався на рівні 3,5 метра, проте флот вимагав, щоб літак вміщувався в ньому без розбирання.

Підводний човен типу I-15 (B1) у розрізі

1. Балони с повітрям	9. Сигнальна мачта	18. Розбірний кран	26. Машинний відсік
2. Радіо мачта	10,11. Перископ	19. Акумуляторний відсік	27. Компресор
3. Короткохвильова антена	12. Кільцева направлена антена	20. Зовнішній корпус	28. Електромоторний відсік
4. Довгохвильова антена	13. Навігаційний мостик	21. Міцний корпус	29. Допоміжний пневмогенератор
5. Розбірний вантажний кран	14. Бойова рубка	22. Торпедний відсік	30. Відсік екіпажу
6. Палубна гармата	15. Командний пост	23. Катапульта	31. Гребний гвинт
7. Дальномір	16. Гідролітак у складеному стані	24. Горизонтальний руль	32. Кормовий горизонтальний руль
8. Зенітний кулемет	17. Ангар	25. Торпедні апарати	33. Вертикальний руль
34. Захисний відбивач

Конструктори «Айчі» вважали такі високі вимоги викликом для свого таланту і прийняли їх без зауважень. У результаті 15 травня 1942 року з'явилися вимоги до експериментального бомбардувальника «для спеціальних завдань». Головним конструктором літака був Хоріо Озакі. Розробка літака, який отримав фірмове позначення «АМ-24» і скорочено «М6А1», відбувалася гладко. Літак створювався під двигун «Ацута» — ліцензійний варіант 12-циліндрового двигуна рідкісного охолодження «Даймлер-Бенц» «DB-601». З самого початку передбачалося використання знімних поплавків — єдиної демонтованої частини «Сейрана». Оскільки поплавки помітно знижували летові характеристики літака, передбачалася можливість їх скидання в повітрі у разі потреби. У ангарі підводного човна відповідно передбачалися кріплення для двох поплавків.

В кінці осені 1944 року Імперський флот почав готувати пілотів «Сейранів» та дбайливо відбирав льотний та обслуговуючий персонал. 15 грудня був створений 631-й повітряний корпус під командуванням капітана Тоцуноке Аріізумі. Корпус входив до складу 1-ї підводної флотилії, яка складалася лише з двох підводних авіаносців — I-400 і I-401. Флотилія мала у своєму складі 10 «Сейранів». У травні до флотилії приєдналися підводні човни I-13 та I-14, які приєдналися до підготовки екіпажів «Сейранів». Протягом шести тижнів тренувань час вильоту трьох «Сейранів» з підводного човна було скорочено до 30 хвилин, включаючи встановлення поплавків, проте, в бою планувалось запускати літаки без поплавків з катапульти, на що вимагалося 14,5 хвилин.

Підводний човен I-401 у морі

Першою ціллю 1-ї флотилії були шлюзи Панамського каналу. Шість літаків мали нести торпеди, а інші чотири — бомби. На атаку кожної цілі виділяли два літаки. Флотилія підводних авіаносців мала вирушити тим же маршрутом, що та ескадра Нагумо під час атаки на Перл-Гарбор три з половиною роки тому. Але незабаром стало очевидно, що навіть в разі успіху така атака була абсолютно безглуздою, щоб вплинути на стратегічну ситуацію в війні. У результаті 25 червня був виданий наказ направити 10-ту підводну флотилію для атаки американських авіаносців на атолі Уліти. 6 серпня I-400 і I-401 покинули Омінато, але незабаром на флагмані через коротке замикання спалахнув пожежа. Це змусило відкласти початок операції до 17 серпня, за два дні до якого Японія капітулювала. Але навіть після цього штаб-квартира японського флоту планувала провести атаку 25 серпня. Однак 16 серпня флотилію повернули в Японію, а через чотири дні — знищити всю нападну зброю. Командир флагманського підводного авіаносця I-401 капітан I рангу Арідзумі пішов на самогубство, а команда катапультувала літаки без пілотів і без запуску двигунів. На I-400 справу було влаштовано простіше: і літаки, і торпеди просто викинули в воду.

Так завершилася самогубна операція, в якій брали участь льотчики-камікадзе і найсучасніші торпедоносці, що базувалися на найбільших підводних човнах у світі. Навіть у цьому випадку, поряд із використанням передового і сучасного озброєння, японська інженерна і військова думка не могла обійтися без допомоги камікадзе. Усе це знову підтверджує авантюризм вищого військового керівництва, яке покладалося на використання смертників, спираючись на «японський дух» і розробляло найнеймовірніші системи зброї, сподіваючись на диво.

Усі «підводні авіаносці» були доставлені для вивчення на базу ВМС США в Перл-Харборі (штат Гаваї), але вже в травні 1946 року їх вивезли в море, обстріляли торпедами та потопили через вимогу Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

У березні 2005 року підводна експедиція Університету штату Гаваї виявила на дні Тихого океану поблизу гавайського острова Оаху затоплену японську підводну лодку «I-401». Виконуючий обов'язки директора підводної дослідницької лабораторії при Університеті штату Гаваї Джон Уільтшір повідомив, що залишки корпусу підводки «I-401», який розпався на дві частини, були знайдені на глибині 820 метрів і візуально оглянуті за допомогою знижувального підводного апарата.